З незламною вірою в добро!
Книга Євгена Чернецького «БРАНИЦЬКІ»
У книзі висвітлено історію Браницьких – одного з найбільших знаменитих родів герба Корчак. Реконструйовано родовід цієї пралінії Корчаків, що охоплює період від середини XVI до початку ХХІ ст., та розглянуто чинники, які уможливили піднесення однієї з гілок середнього панського роду до рівня найбільш заможної та впливової європейської аристократії. Представлено біографії найвидатніших представників роду – познанського єпископа Себастяна, галицького каштеляна Юзефа, великого коронного гетьмана Францишка-Ксаверія, їхніх нащадків та родичів. Описано розвиток двору графів Браницьких у Білій Церкві, продемонстровано напрямок розвою їхніх маєтків та резиденцій. У додатках вміщено нотатки про рід Корчаків-Браницьких, останньої його представниці Анни Браницької-Вольської та фундаментальну працю Оксани Степанишиної, присвячену економіці графських маєтків.
Видання адресоване поціновувачам втрачених світів – українського й польського Середньовіччя, шляхетської Речі Посполитої, аристократичної Європи, уявнених на прикладі одного роду.
Презентація книги «Браницькі» відбулася 27 грудня 2011 року в Будинку органної та камерної музики. Читати повністю...
Уривки із книги Євгена Чернецького «Браницькі»
Великий коронний гетьман Францишек-Ксаверій Браницький
Починаючи з 1552 р., коли був збудований замок на гирлі Ротка і біля нього осаджене місто, Біла Церква бачила на своїх вулицях багатьох можновладців, які були її володарями. Але тільки в останні роки XVIІІ ст. один із них уперше в історії міста замешкав тут постійно. Шістдесят років авантурницька доля вела його по полях битв, кулуарах та трибунах великої політики. З однаковою красномовністю та запалом він промовляв перед польським сеймом та у великосвітських салонах. Його стрімкий злет змогла затримати лише військово-політична буря, яка перекроїла мапу Європи від Речі Посполитої до Кримського ханату. Третину свого життя, після майже повного усунення від політичних справ, він мешкав на далекому прикордонні колишньої Корони Польської, в своїх білоцерківських палацах, несучи в серці тавро «зрадник», яке наздогнало його з уст польських патріотів, які гинули зі зброєю в руках під штиками суворовських «чудо-богатирів». Саме він – Францишек-Ксаверій Браницький – зробив усе, щоб його нащадки були дуже багатими, але саме через це вони стали також і дуже нещасними. Історія великих сподівань, небачених досягнень, складної політичної гри, безкінечної спокути цієї людини захопила у свій вир Білу Церкву, стала самою історією міста і вже ніколи не зможе залишитись осторонь нього (далі чит. стор. 111 книги «Браницькі»).
Графиня Олександра з Енгельгардтів
Мабуть, з історичних постатей, які мають безпосередній стосунок до Білої Церкви, немає іншої, яка б залишила після себе стільки спогадів і оповідей серед мешканців нашого міста, як легендарна графиня Браницька. Це ім′я стало для багатьох білоцерківців своєрідним символом дореволюційного минулого. Щоправда «графиня Браницька» давно вже перетворилася на збірний образ, до якого увійшли факти, перекази та вигадки за майже півтора століття володіння Білою Церквою і Білоцерківщиною родини графів Браницьких. Їй приписують царське походження і надзвичайні весільні подарунки своїй прислузі, соромітливі подробиці стосунків з її дядьком князем Потьомкіним-Таврійським та імператрицею Катериною ІІ. Ще залишились у народній пам′яті її урочисті прибуття до Білої Церкви, а також сила фантазій, які мають за підґрунтя народні уявлення про величезні скарби Браницьких. Одна з цих народних химер, досить поширена у Білій Церкві, розповідає, як через бажання графині Браницької прогулятися влітку по зимовій «Олександрії», її алеї посипали цукровим піском.
Цілком зрозуміло, що ці фантастичні та напівфантастичні перекази можуть, певною мірою, лише репрезентувати характер ставлення до могутніх володарів містечка.
У біографіях представників роду графів Браницьких є і загадкові події, і темні обставини, про які ми можемо тільки здогадуватися. Історики мають визнати, що об’єктивної історії цього роду ми досі не маємо і не скоро отримаємо. Ще лишається багато невідомих фактів, надто щодо участі Браницьких у великій політиці після гетьмана Францишка-Ксаверія. Тільки самі постаті графів – їх особистості, вдача, уподобання – здаються нам більш-менщ зрозумілими, за одним винятком.
Графиня Олександра, попри час та значення її діяльності, залишається майже невідомою постаттю. В зв’язку з нею одразу згадують про криваве та розбещене царювання Катерини ІІ, про могутнього князя таврійського Григорія Потьомкіна, про політичну діяльність гетьмана Браницького. Все це зносять докупи й, додаючи досить нечисленні факти власне з життя першої графині Браницької, починають будувати насичену звичайними придворними чутками і плітками історію. Потім історик переходить до білоцерківського життя графині і … замість великосвітської шльондри починає вимальовувати «скупу графиню Браницьку», заклопотану тільки купівлями маєтків, спекуляціями збіжжям та наглядом за чоловіком, який тоді «не мав ніякого значення».
Шукаючи в лахмітті історичної риторики зернини правди та випробовуючи на міць спогади сучасників графині Олександри сірими архівними папірцями, ми переконалися, що ця жінка була практичною та керувалася здоровим глуздом, пережила велике кохання та до останніх днів зберігала пам'ять про нього. На тлі царювання Катерини ІІ постать графині Олександри дивує нас своєю нормальністю, відсутністю численних примх, дурниць, зловживань, як тоді і зараз під фанфари зводять людей з розуму і швидко спроваджують до могили. Вдивляючись у події тих далеких часів, ми будемо керуватися здоровим глуздом, якому, в свій час, мала дякувати і графиня Олександра (далі чит. стор. 162 книги «Браницькі»).
Заповіт
…Справи економічні графиня Олександра вирішила в своєму заповіті. Налагоджена система управління маєтками мала й надалі ефективно працювати.
1838 року графині Олександрі Василівні виповнилося 84 роки. В цьому поважному віці вона лишалася при цілком ясному розумі й чудовій пам’яті. Наближення смерті чітко усвідомлювала. Це добре видно зі змісту її заповіту, який виглядає обміркованим та виваженим. Кожний його пункт не має жодної ознаки поспіху чи зайвої екзальтації. Графиня Браницька й на порозі Вічності лишалася такою ж поміркованою, якою була все життя.
Заповіт від 6 серпня 1838 року одної з найбагатших землевласниць Російської імперії, якій до смерті належала величезна нерухомість, - всі маєтки гетьмана Францишка-Ксаверія Браницького ( у Васильківському, Таращанському, Звенигородському, Богуславському і Радомишльському повітах Київської губернії та у Волинській губернії), а також її власні маєтки в Гродненській (Білорусія), Київській та Херсонській губерніях, - мав величезне значення як для спадкоємців, так і для держави. Вирішувалося питання, чи збережуть графи Браницькі, надійна опора трону, своє особливе економічне й політичне значення в політично нестабільному регіоні Імперії, чи це значення разом з маєтками буде розпорошене по різних руках й розчиниться в місцевому, переважно польському поміщицькому землеволодінні, яке й було економічною основою польського національно-визвольного руху 1830 року (далі чит. стор. 198 книги «Браницькі»)
…Якщо ми поглянемо на втрати та здобутки онуків та правнуків гетьманових, то побачимо, що зміни були недостатні та невдалі для збереження економічної потужності роду після 1917 року. За другу половину ХІХ століття графи Браницькі через конфіскацію нерухомого майна, яке належало Францишку-Ксаверію-онуку, та продаж втратили маєтки на Волині і окремі маєтки на Київщині. Особливо відчутним був продаж значної частини колишнього Богуславського староства по придушенню польського повстання 1863 року. Натомість були придбані замок Монтрезор на Луарі з містечком навколо нього (Франція), вілла в Італії та колишній палац Вілянув з парком під Варшавою ( спадок по графах Потоцьких). Як видно з цього побіжного огляду, Браницькі втратили прибуткові маєтки в Україні й придбали розкішні, але неприбуткові помешкання на Заході, з яких Вілянув був у межах Імперії. Покоління меценатів та колекціонерів виявилося безсилим перед соціальними та військовими катастрофами ХХ століття, порівняно з якими бурі, що долали їх предки, схожі на хвилі в келиху з витонченим вином (стор. 205 книги «Браницькі»).