Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам'яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Не залишилися осторонь цих заходів і члени клубів Академії пенсіонерів, що діє при Благодійному фонді Костянтина Єфименка.
Акт геноциду українського народу, організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР у 1932–1933 роках, полягав у створенні штучного масового голоду та призвів до смерті кількох мільйонів (від 3 до 10 млн. за різними даними) людей на території Української РСР та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Такі дії були цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу на чолі зі Сталіним на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.
День пам’яті жертв голодоморів встановлений указом Президента України в 1998 році. Традиційно громадяни несуть до меморіалів жертв голодоморів лампадки, колоски пшениці та символічні горщики із зерном на спомин про ті дні, коли у людей радянська влада відібрала останнє зерно, останню крихту хліба і навіть гнилу бараболю. Традиційно о 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої потрібно запалити свічку в своєму вікні, на місці роботи чи служби.
Не лишаються осторонь цієї дати і білоцерківці. Традиційно, в суботу, міська влада та громадськість прийдуть вшанувати пам'ять загиблих до пам’ятного знаку, що знаходиться неподалік заводу «Сільмаш», саме там, де кілька десятків років тому існував цвинтар і проводилися масові захоронення жителів міста та району, що померли від голоду.
А 23 листопада клуби Академії пенсіонерів, що діють при Благодійному фонді Костянтина Єфименка, також прийшли пом’янути жертв цих жахливих радянських тортур. Ведуча заходу Олена Ткач, виконавчий директор Благодійного фонду Костянтина Єфименка, звертаючись до присутніх зазначила: «Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933 та 1947 років. Такої страшної трагедії, яку пережив український народ у 30-х роках, не зазнав, мабуть, жоден народ в історії людства. Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голод. У жовтні 1932 в Україну було направлено комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження. Вона перевела Україну на блокадне становище. У поїздах і на станціях бригади ДПУ перевіряли багаж пасажирів, конфісковували речі, які селяни продавали чи обмінювали, щоб купити хліба. Із селянських господарств забирали все: зерно, худобу, птицю, овочі, сушку, квасолю. Це вважалося покаранням селян за «куркульський саботаж хлібозаготовіль», - зазначила Олена Ткач.
Варто зауважити, що такий непростий захід академісти провели вперше. Керівництво фонду не наважувалося раніше чіпати таку болючу тему, адже більшість академістів – люди похилого віку, дехто з них був дітьми, коли їх сім’я переживала ті події, і добре пам’ятають страшні відчуття голодної смерті. Зрештою академісти самостійно запропонували вшанувати пам'ять померлих. З ініціативою проведення заходу виступ клуб «Криниця життя» (куратор Лариса Бондарчук).
Під час мітингу пролунали вірші та пісні, присвячені тій трагедії, академісти ділилися спогадами своїх батьків про пережитий голод, а затим відслужив молебень за упокій душ померлих отець Віталій, настоятель храму Петра Калнишевського.
«Мама мені розповідала, що мій старший брат помер від голоду, коли йому було 3 роки. По сусідству пухли люди, приїжджала підвода і забирала і мертвих, і тих, хто ще дихав, щоб не ганяти коней вдруге, бо вони теж ледве волочили копита від голоду. Сусідка поруч з’їла свою доньку. Односельці все життя зі зневагою до неї ставилися. У неї було 6-7 дітей і вона виправдовувалася: мені требу було вижити», - розповіла журналісту БЦ News Катерина Пушка, членкиня клубу «Золота осінь», що народилася у с. Сорокотяга Жажківського району.
«У моїй родині померло рідні дві тітки, мамині сестри. Одна й зараз у садку закопана, доглядаю її могилу. Батько копав яму, забрав матір і сестру, хотів поховати, але поки привіз, вже не було сил хоронити. Вже й сам помирав, але моя мати була на буряках та стакан якоїсь бурди йому принесла і так він вижив. У матері та батька було по 8 сестер і братів, у матері вижила вона і її дві сестри, а у батька – четверо душ. Я сама з Таращанського району. То пам’ятаю голод у 1947 році. Дуже їсти хотілося. Я у когось побачила бублика і так мені його хотілося, а мати каже: хто ж тобі його дасть…», - розповіла журналісту БЦ News Зінаїда Лазебник, членкиня клубу «Любисток».
Поділилися спогадами своїх бабусь й представники фонду – Олена Ткач та Тетяна Однорог. «Моя бабуся Феодосія Федотівна Веред, яка мешкала у с. Бірюки, казала, що так їсти хотілося, що ходили на річку та ловили, як вона казала, черепашок (молюски), а потім їли їх. А менша сестричка лежала на печі і тільки ручку протягувала і казала: най, най. Вже не мала сили навіть їсти попросити. Так дві менші бабусині сестри й померли», - пригадує пані Олена.
«Коли моя бабуся Ніна Кирилівна Самозван розповідала про ті часи, я сприймала це як казку, тільки страшну. Я малою ніяк не могла зрозуміти, що то було реальне життя. Моя бабуся, яка пережила той голод, завжди мала у хаті запаси круп, борошна. Навіть, коли воно псувалося, не викидала. Ми її ніяк не могли переконати, що не потрібно постійно сушити сухарі, купувати крупи про запас. Тільки коли сама стала матір’ю, зрозуміла, наскільки страшно, коли твоя дитина хоче їсти, а тобі нічого дати…», - додала Тетяна Однорог.
На спомин про загиблих, які так і не діждалися рятівного хлібчика, на таких заходах прийнято розламувати та споживати спільний буханець хліба. Тож академісти роздали пампушки всім присутнім.
Що ж, попри всі старання радянської влади, щоб українці забули цей злочин комуністів, попри всі старання знищити українське село, українську культуру, пам'ять поколінь, предковічну любов до праці та господарства, ми все ж таки вистояли. І не забули!
Фотоальбом. Схилімо голови в скорботі